Ставлення до проблем утримання в місцях несвободи засуджених та осіб, узятих під варту, цілком може бути одним із показників демократичності тієї або іншої держави. Адже в цих питаннях чи не найбільш яскраво відображається стан дотримання прав людини. В Україні проблеми існують, утім, ними не надто переймаються.
Міжнародні стандарти
Існує чимало міжнародних нормативно-правових актів, що задають стандарти у цьому питанні, які має дотримуватися Україна. Так, ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод прямо забороняє катування, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Ст. 10 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зобов’язує держави забезпечувати гуманне поводження з особами, позбавленими волі, і поважання гідності, властивої людській особі.
Є низка галузевих актів, як от Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та дотримання їхніх основних прав. Крім цього, існують Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями, якими ООН уважає зразковими для національних пенітенціарних систем, а також Європейські пенітенціарні правила (рекомендація R (2006)2 Комітету Міністрів Ради Європи). Останні, хоча і не є юридично обов’язковими, Україна має дотримуватися їх як держава-член РЄ.
Чому так усе серйозно? Можливо тому, що питання забезпечення умов тримання людей у місцях несвободи стосується базових прав тих, хто фактично знаходиться у явно вразливому становищі.
Адже особи, яких держава позбавила свободи або обмежила у цьому праві, об’єктивно не мають можливості задовольняти базові потреби, в тому числі щодо безпечних умов проживання, медичної допомоги. Крім цього, закритий характер утримання несе в собі підвищені ризики зловживання силою, у тому числі катуванням та нелюдському поводженню. В теорії завжди декларувалося, що умови тримання під вартою впливають на подальше повернення людей до суспільства. І гуманні умови мають сприяти реабілітації та зниженню рецидивів. Для цього власне створюються різноманітні програми освіти, роботи та психологічної підтримки.
Аби забезпечити це, існує система моніторингу (нагляду) з боку міжнародних організацій, таких як Європейський комітет із запобігання катуванням, ООН та інших органів, що мають допомагати забезпечувати відповідність національної практики міжнародним стандартам.
Українські закони і практика
На національному рівні регулювання Україна не сильно відстає від цих високих стандартів. Порядок та умови виконання покарань, у тому числі позбавлення волі, права і обов’язки засуджених визначаються Кримінально-виконавчим кодексом. А порядок та умови тримання під вартою осіб, підозрюваних або обвинувачених у вчиненні злочинів регулює Закон «Про попереднє ув’язнення».
Зокрема декларуються принципи гуманізму, рівності засуджених перед законом, поваги до прав і свобод людини, взаємної відповідальності держави і засудженого.
Засуджені мають право на гуманне ставлення до них та на повагу їх людської гідності. Вони не повинні зазнавати жорстокого, нелюдського або такого, що принижує їх гідність, поводження (ст.8 КВК).
Втім, ці гарні правила на практиці не працюють. Про це свідчать численні рішення Європейського суду з прав людини, на які звертали увагу правозахисники. Неадекватна медична допомога, нелюдське, таке, що принижує гідність, поводження у місцях несвободи, перенаселеність, погані умови утримання, недостатнє харчування у слідчих ізоляторах і колоніях та під час етапів між місцями тримання або до судів, відсутність ефективних превентивних та компенсаційних засобів, – усі ці проблеми були предметом вивчення суду у Страсбурзі, який навіть наполегливо закликав українську владу без подальших зволікань вжити конкретних заходів щодо створення ефективних засобів правового захисту. Навіть Кабінет Міністрів Ради Європи розглядав ситуацію з виконанням Україною рішень ЄСПЛ.
Чому ж правила не працюють, можливо тому, що не налагоджено зворотний зв’язок? Аби забезпечити дотримання прав засуджені можуть звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань. Відповідні звернення (кореспонденція) подаються до адміністрації установи виконання покарань. Що відбувається з такими зверненнями і скаргами?
Зворотний зв’язок
Ми попросили чиновників Міністерство юстиції, Департамент з питань виконання кримінальних покарань та Офісу Омбудсмана надати інформацію про кількість скарг ув’язнених та засуджених осіб на неналежні умови тримання в місцях попереднього ув’язнення та установах виконання покарань, за період з 2014 по 2023 рік включно, в розрізі кожного року. Але отримати чітких відповідей на жаль не вдалося.
Так, у міністерстві справедливості нам відказали, що облік вхідної кореспонденції в розрізі запитуваної інформації у них не ведеться. Разом з тим, повідомили, що за параметрами пошуку системи електронного документообігу (системи «Megapolis.DocNet» та «АСКОД») на розгляд до Мін’юсту починаючи з 2018 року надійшло та було зареєстровано 430 звернень щодо умов тримання та 178 – щодо катувань.
Надати більш детальну інформацію, зокрема за період з 2014 по 2018 рік, у міністерстві не змоги «у зв’язку із втратою частини даних системи електронного документообігу в результаті кібератаки на електронні ресурси». Втім, навіть з наданої інформації помітна тенденція до різкого збільшення кількості скарг у період повномасштабного вторгнення.
А от Департамент з питань виконання кримінальних покарань двічі намагався відповісти на поставлені запитання (можливо насправді – уникнути відповідей). Бо схоже, що звітувати про цю сторону роботи там особливо також немає чим.
Спочатку нам дали відомості лише за останні два роки і то – лише щодо кримінальних проваджень. Згідно з їхньою офіційною інформацією, у 2023 році за фактами катування повідомлено про 2 підозри: працівнику Державної кримінально-виконавчої служби та колишньому працівнику, у рамках кримінального провадження 2017 року. А цього року персонал Департаменту дістав цілих три підозри. Щоправда, у рамках одного провадження 2022 року. Даних про завершені розслідування і обвинувальні вироки звісно не знайшлося. Цифри одиничні, але якщо порівняти роки початку проваджень і підозр, навіть з них видно, що розслідувати випадки катувань там не поспішають.
Коли ми повторно звернулися до Департаменту, нам для чогось дали загальну кількість опрацьованих звернень, починаючи з 2020 року. При цьому уточнили, що «скарги на неналежні умови утримання за вказаний період не надходили».
Додатково, продублювавши інформацію з минулого листа про кримінальні провадження, в Департаменті пояснили, що узагальнення інформації щодо звернень з ознаками катувань розпочалося лише з вересня 2023 року. І за рік було розглянуто 13 таких звернень.
Також вельми показовою виявилася відповідь із Секретаріату Уповноваженого ВР з прав людини, де нам взагалі відмовили у задоволенні запиту. Виявляється Офіс Омбудсмана «не володіє і не зобов’язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти запитуваною інформацією», оскільки за заданими параметрами «така інформація не узагальнювалася та відповідно не створювалася».
Ревізори з Європи
Літом цього року Європейський комітет із запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню (Комітет Ради Європи проти тортур) опублікував звіт для Уряду України за підсумками періодичного візиту до нас, який проходив у жовтні 2023 року. Серед інших розділів, цей документ містить інформацію про факти порушень, виявлені представниками комітету.
Так, зокрема європейці звернули увагу, що мінімальний правовий стандарт у 2,5 кв.м. житлової площі на одну особу, взяту під варту, передбачений українським законодавством, є занадто низьким і має бути збільшений щонайменше до 4 кв.м. на особу в камерах для кількох осіб (не враховуючи площу, зайняту туалетами в камерах).
В частині умов тримання засуджених виявилося, що більшість пенітенціарних установ, які відвідала делегація, були розташовані в старих будівлях, які не зазнавали капітального ремонту роками, якщо не десятиліттями. Як наслідок, основна частина приміщень для розміщення ув’язнених у цих установах перебувала у незадовільному стані. Особливо небезпечною була ситуація в Одеському СІЗО. Матеріально-побутові умови тримання під вартою в цьому СІЗО, за деякими винятками, були жахливими. Більшість камер перебували у вкрай занедбаному стані: стіни та стелі були вогкими та обсипалися, підлога пошкоджена, сантехніка іржава, постільна білизна часто була старою та кишіла клопами, а вентиляція – неналежною. Підсумовуючи побачене, міжнародні ревізори зробили висновок, що такі умови тримання під вартою для більшості осіб можуть вважатися нелюдськими та такими, що принижують гідність.
У Житомирській установі виконання покарань № 8 були виявлені факти насильства між засудженими. З цього візитери зробили висновок, що давнє явище неформальної ієрархії засуджених все ще поширене в українській пенітенціарній системі; це було визнано як на національному, так і на місцевому рівнях. У цьому контексті членів комітету серйозно занепокоїло становище осіб, які вважаються «приниженими», тобто тих, хто опинився внизу цієї ієрархії. А у Вінницькій установі виконання покарань № 1 делегація отримала повідомлення про побиття, а також свідчення про залякування та словесні образи сексуального характеру від засуджених, звинувачених у сексуальних злочинах. Деякі з цих засуджених відчували, що вони постійно перебувають під загрозою насильства з боку інших засуджених. Також виявилося, що в камерах таких засуджених змушували спати на ліжках, розташованих у напрямку до туалету. У зв’язку із цим комітет підкреслив, що персонал та адміністрація пенітенціарних установ в цілому зобов’язані захищати фізичну та психологічну недоторканність усіх засуджених, у тому числі від нападів з боку інших засуджених. Цей позитивний обов’язок передбачає, що пенітенціарний персонал повинен вживати рішучих заходів для запобігання епізодам залякування та насильства між ув’язненими і негайно втручатися, якщо такі акти відбуваються.
У підсумку Комітет проти тортур закликав українську владу вжити необхідних заходів для поліпшення матеріальних умов тримання під вартою у відвіданих пенітенціарних установ, з метою забезпечити, щоб:
- зменшити наповнюваність камер таким чином, щоб на одну взяту під варту особу припадало щонайменше 4 кв.м житлової площі;
- всі місця розміщення засуджених і взятих під варту осіб, включаючи санітарні приміщення, утримувалися в належному ремонтному та гігієнічному стані, а також регулярно і часто проводяться дезінсекції;
- камери мали достатній доступ до природного освітлення та вентиляції, а внутрішні санітарні приміщення повністю були перегородженими (тобто від підлоги до стелі);
- всі засуджені і взяті під варту особи були забезпечені відповідною постільною білизною та мали доступ до душу щонайменше двічі на тиждень.
Іншими словами, відсутність або нечисленність зафіксованих чиновниками скарг ув’язнених ще не свідчить про наявність серйозних проблем у питанні їх утримання.
Сумні висновки
А от недбалість з утратою даних, відсутність збору та узагальнення інформації, неквапливість із розслідуванням порушень, апатичність Омбудсмана на фоні наявних порушень – усе це точно говорить про відсутність в Україні належної системи забезпечення дотримання прав ув’язнених.
Але навіщо взагалі перейматися правами тих, хто вчинив злочин, порушивши права інших? Невже ці питання настільки важливі в умовах воєнного стану, коли існує чимало інших, більш нагальних проблем?
Для відповіді на ці справедливі запитання є принаймні три аргументи.
По-перше, злочинцями є не всі. Зважаючи на презумпцію невинуватості, утримання в слідчих ізоляторах є не карою, а лише запобіжним заходом. Люди, що знаходяться там – точно не злочинці, якщо брати до уваги конституційні положення про те, що Україна є правовою державою.
По-друге, навіть коли ми говоримо про те, що злочинець відбуває справедливе покарання, сутність цього покарання полягає лише в позбавленні волі. Але не в приниженнях, муках та шкоді здоров’ю у вигляді набутих хвороб. Це той стандарт, який повинен дотримуватися у європейських країнах (якщо ми знову ж таки декларуємо у Конституції незворотність європейського курсу України). Зрозуміло, що існує певна дихотомія в тому, що з 2014 року під оголошеними «реформами» керівники Мін’юсту називали поточні ремонти в установах пенітенціарної системи залишаючи пострадянські методи її діяльності.
По-третє, коли в країні існують факти протиправного поводження з ув’язненими й ця проблема не вирішується на державному рівні і зникає довіра суспільства. Наприклад, з практичного погляду погане поводження з людьми у місцях несвободи – є частою причиною відмови у видачі правопорушників іншими державами.