21 листопада, Вольфсон коледж Оксфордського університету зібрав провідних науковців, арбітрів та юристів-практиків із ключових арбітражних юрисдикцій світу на IX Oxford Arbitration Day.
Ініціатива Національного антикорупційного бюро обмежувати право власності на підприємствах без рішення суду сама створює нові корупційні можливості.
Заслужений юрист України та адвокат Володимир Богатир вважає, що ініціатива Національного антикорупційного бюро обмежувати право власності на підприємствах без рішення суду сама створює нові корупційні можливості
Ініціатива НАБУ, що передбачає обмеження прав власності на підприємства за рішенням Директора НАБУ та без необхідності судового розгляду, суперечить не лише Конституції, а й Кримінальному процесуальному кодексу України, який послідовно забезпечує судовий контроль.
Вантажний рухомий склад залізничного транспорту становить критичну інфраструктурну компоненту національної економіки, визначаючи пропускну спроможність логістичних ланцюгів і обсяги торгівельних операцій. Аналіз динаміки змін парку вагонів у 2014-2024 роках вказує на значні диспропорції у його складі. Докладніше – в колонці Володимира Богатира.
Обвинувальний акт у кримінальному процесі не є ані вироком, ані доказом вини, його єдина функція – процесуально окреслити межі обвинувачення. За вимогами ст. 291 КПК України він має містити виклад фактичних обставин, які підтверджуються належними доказами, що є у матеріалах справи. Але у практиці органів досудового розслідування утвердилася тенденція сприймати сам факт складання обвинувального акта як підтвердження доведеності вини. Такий підхід трансформує акт із процесуального документа в інструмент формування громадської думки та створює ризик підміни презумпції невинуватості припущеннями обвинувачення.
Трансформація українського партійного поля демонструє не стільки еволюцію політичної конкуренції, скільки еволюцію самої функцій держави, від пасивного реєстратора, що лише легітимізував партії, до активної регулятора політичного простору.
Правозастосовна практика демонструє загрозливу тенденцію до ретроспективної криміналізації господарських відносин, які протягом тривалого часу вважалися легітимними та здійснювалися у повній відповідності до регуляторних норм. В рамках цієї тенденції, правомірна діяльність суб’єктів господарювання перекваліфіковується на «створення видимості законності», де суб’єктивна інтерпретація слідства підміняє собою об’єктивні критерії складу злочину.Вища рада правосуддя вирішила відмовити у задоволенні клопотання заступника Генпрокурора про тимчасове відсторонення судді Господарського суду міста Києва від здійснення правосуддя у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності.
Йдеться про вручення судді підозри у вчиненні державної зради, яка полягала в ухваленні у 2012 році рішення у справі №5011-61/11340-2012. Ключовим є те, що рішення А. Івченка було залишено без змін постановами судів апеляційної та касаційної інстанцій, а відтак набуло законної сили та є обов’язковим до виконання. Кабінет Міністрів України навіть звертався до суду із заявою про зміну способу та порядку виконання цього рішення і суддя А. Івченко його задовольнив, а суддею В. Босим у жовтні 2013 року заява Кабінету Міністрів України про відстрочку виконання було також задоволено. Отже, це рішення було визнано і його почали виконувати.
Пізніше за заявою представника Кабінету Міністрів України — Міністерства юстиції України, ухвалою від 26.02.2014 прийнято про перегляд рішення, ухваленого А. Івченко за нововиявленими обставинами, а за два тижні (11.03.2014) рішення було скасовано та прийняте нове.
Все ж таки будь-яке рішення, яке набуло законної сили не може оцінюватися органом досудового розслідування як незаконне.
Приймаючи будь-яке рішення суддя керується своїм власним внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів та всіх її обставин.
Нещодавно збори суддів Господарського суду міста Києва зверталися до Вищої ради правосуддя, Ради суддів України та Пленуму Верховного Суду щодо дотримання принципу незалежності судової гілки влади. В рішенні судді наголошували, що в розумінні Конституції України, рішення судді А. Івченка у справі № 5011-61/11340-2012 набуло статусу остаточного та обов’язкового до виконання. Але в кабінеті судді вже було проведено невідкладні слідчі дії, а також вручено подання про надання згоди на утримання судді під вартою.
Ситуація, коли правоохоронні органи ставлять під сумнів законність рішення суду, що набрало законної сили та встояло у вищих інстанціях, є надзвичайно небезпечною для правової держави. Така практика підриває ключові принципи, на яких ґрунтується правопорядок і довіра до судової системи.
Передусім, ми бачимо очевидний факт порушення принципу верховенства права. Рішення суду, яке пройшло всі інстанції та стало остаточним, має бути беззаперечним і обов’язковим для виконання. Конституційний Суд неодноразово вказував на недопустимість оцінки прокурором та органом досудового розслідування законності судових рішень. Зокрема в Рішенні №7-р/2020 від 11.06.2020 Конституційний Суд констатував, що остаточне рішення не може бути переглянуто, крім встановлених процесуальними законами випадків його перегляду відповідним судом, що виключає можливість оцінювати таке рішення слідчим, прокурором при вчиненні ними дій, які мають наслідком притягнення судді до кримінальної відповідальності. Також Конституційний суд констатував, що стаття 375 Кодексу суперечить принципові верховенства права, а саме такому його елементові, як юридична визначеність, та не узгоджується з принципами незалежності суддів, обов'язковості судового рішення, а отже, суперечить частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 126, частині першій, пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України у зв’язку із чим статтю 375 Кримінального кодексу України визнано такою, що не відповідає Конституції України.
Попри це, правоохоронні органи не вперше намагаються притягнути до кримінальної відповідальності представників Феміди замінюючи неконституційну кваліфікацію на будь-яку іншу з метою подальшого переслідування. Їхні екстраординарні методи очевидно вмотивовані не законом і правом, а політикою. Прокурори ставлять під сумнів не лише рішення судів загальної чи господарської юрисдикції, а й Конституційного Суду України. Цей шлях очевидно призведе до невизнання рішень ЄСПЛ, які ледве виконуються та й інших міжнародних інстанцій.
Логіка прокурорів звелась до того, що судді не знають, а ні закон, а не знають як його застосовувати до фактичних обставин спору. Виникає риторичне запитання, а де ж були прокурори, які через понад десять років ставлять під сумнів рішення судів, які набули законної сили?
Подібна практика правоохоронців завдає удару по незалежності судової гілки влади та піддає суддів репресивному тиску залежно від політичної доцільності.
Фактично суддя, який виніс рішення, стає об’єктом кримінального переслідування через це рішення. І тут ідеться не лише про абстрактний тиск на судову систему в цілому. Практика, що набула масового карального характеру породжує породжувати страх серед суддів перед можливими наслідками їхніх рішень і стимулює їх приймати не правові, а «безпечні» рішення. Це підриває саму суть правосуддя. ЄСПЛ неодноразово засуджував подібну практику переслідування суддів, в справах проти таких країн як Україна, Грузія тощо. Двічі з цього приводу висловлювався Конституційний Суд України, зокрема у своїх рішеннях №7-р/2020 від 11.06.2020 та № 16-рп/2009 від 30.06.2009, якими визначено, що остаточне судове рішення не може бути переглянуто, що виключає можливість оцінювати таке рішення слідчим та прокурором, коли наслідком може стати притягнення судді до кримінальної відповідальності.
З цього випливає ще один негативний наслідок — руйнація довіри до судової системи як з боку громадян, так і міжнародних партнерів. Суд повинен бути тією інстанцією, яка остаточно вирішує спір і ставить крапку. Якщо ж суспільство бачить, що навіть суди вищих інстанцій не можуть гарантувати остаточність рішень, це деморалізує громадян і юридичних осіб і знижує їхню готовність звертатися до суду за захистом прав.
Справи, як цього судді Господарського суду міста Києва, так і переслідування безлічі інших суддів доводять, що судова система потрапила в залежність не лише від політичної кон’юнктури, а й від каральної правоохоронної системи. У правовій державі повинні бути чітко розмежовані функції гілок влади. Кримінальне переслідування суддів за їхні рішення порушує баланс судової гілки влади та органів правопорядку, а дії правоохоронців демонструють втручання в судову гілку влади.
Рішення Вищої ради правосуддя дає підстави для обережного оптимізму стосовно того, що в судовій владі ще пам’ятають засади існування правової держави та розуміють важливість існування незалежних судів у нашій країні.